Наші за кордоном

Тетяна ХЕДФЕЛЬДТ: „Згадуючи Олександрівку, у пам’яті завжди спливають мамині ніжні руки, татусеве волосся, яке пахло бензином, бабусині смачні млинці...”

  Тетяна Ковтун народилася і виросла в Олександрівці. Ми мешкали колись з нею на одній вулиці. Коли я вчилася у старших класах, Танюша лише робила перші кроки. Та роки швидко минули. Дівчинка давно також оволоділа шкільною наукою, здобула вищу освіту і зараз мешкає у Швеції. Там у неї – чоловік та маленький синочок Марк і прізвище у неї зараз Хедфельдт.

 У народі кажуть „Божі шляхи незвідані”, ось і наші шляхи з Танею перетнулися в...Інтернеті. „Зустрілися” ми на сайті „Однокласники” і зав’язалося листування. Це інтерв’ю підготовлене на основі її розповідей, роздумів та спогадів.

 
-  Таню,  доля тебе закинула за тисячі кілометрів від рідних місць. А як це трапилося?

-   Вчилася я у Кіровоградському педагогічному університеті імені В.Вінниченка на факультеті іноземних мов. Паралельно викладала англійську мову  у Бірківській школі. А потім поїхала до Києва. Там працювала приватним викладачем, викладачем англійської мови для моряків і перекладачем у Міжнародному морському агентстві, а також викладачем мови на курсах іноземних мов... А ще декілька років була сестрою милосердя у церкві святого Михаїла при Київській обласній лікарні...Здому виходила о восьмій ранку, а поверталася о двадцять третій... Навіть не уявляю, як я все встигала, але життя у великому місті вимагає жертв.

  Всі розуміють, що іноземну мову потрібно постійно практикувати. З цією метою я спілкувалася у міжнародних чатах з людьми з усіх куточків земної кулі. Частіш всього виходила у „німецький” чат. Якось до мене „постукав” хлопець із Швеції і ми почали спілкуватися на різні теми. Ми обмінялися адресами електронної пошти і так почалося наше листування. В основному, ми обговорювали звичаї та культуру наших країн і навіть висилали один одному рецепти національних страв. Листи писали щодня. А в якийсь момент зрозуміли, що нас поєднує щось більше, ніж переписка і почали планувати зустріч у реальному житті.

  Літом 2005 року мій шведський друг Йоран прилетів у Київ. Я з хвилюванням зустрічала його в аеропорту Борисполя. Наша зустріч тривала лише тиждень. Але цих семи днів вистачило, щоб ми зрозуміли – будувати подальше життя будемо лише разом.  Три місяці чекання рішення консула Швеції і  літак ніс мене з Києва у Стокгольм...

-         Які були твої перші враження від нової країни?

-         Швеція відразу зачарувала мене своєю природою, яка дуже і дуже красива. Ліси, досить високі гірські масиви і озера... Я звикла думати, що озеро – невелика водойма з качечками, а тут я побачила дуже великі озера, до того ж, їх багато.

  А ще  скрізь можна побачити зображення лося – у країні їх вистачає. Навіть під час випробовування нових моделей автомобілів обов’язково враховується  те, що на дорозі будь-якої хвилини може з’явитися лось, тому потрібно буде різко загальмувати. Лосі, звичайно, тварини сором’язливі і лякливі, але якщо „зачепити” таку „маленьку” тварину, то вона може стати дуже небезпечною.

  А ще я б відзначила, Швеція – країна багата на музеї. Чого тільки вартий Національний музей у Стокгольмі! Це найбільше у країні і одне з найбільших у Скандинавії художніх сховищ. Але не тільки. Він ще й один з перших  європейських публічних музеїв, зобов’язаний своїм існуванням королівській сім’ї.

  Початок формування його експозиції припадає на ХУІ століття. Шведський король Густав І, засновник могучої династії Ваза, почав, як це було модно у королівських домах Європи, колекціонувати твори мистецтва. Колекція зберігалась у замку Гріпсхольм, де зараз знаходиться Шведська Національна портретна галерея. Після смерті Густава І колекція активно поповнювалася. Сьогодні приміщення музею – одна з характерних рис старого Стокгольма. Будівля у ренесанському стилі, повинна, за задумом архітекторів, нагадувати архітектуру італійського Відродження. Мета задуму – встановити зв’язок  шведської культури з загальноєвропейською „колискою мистецтва”.

   Колекції музею діляться на традиційні відділи – живопису і скульптури, малюнку і гравюри, а також декоративного мистецтва. Найвідоміші імена, представлені у художній колекції – Гойя, Бенуар, Дега і Гоген, а також незмінно відомі у світових художніх зібраннях – Пітер Пауль Рубенс і Рембрандт Ван Рейн.

 Готуючи експозиції, музей орієнтувався, перш за все, на художню цінність творів, а вже потім на національну належність. Тому у музеї яскравіше всього представлені голандські художники ХУІІ століття і французькі – ХУІІІ століття. Разом з традиційними для європейських музеїв відділів голандського, італійського, французького живопису шведський музей може запропонувати відвідувачам незвичну для Європи експозицію – російські ікони.

  Нарешті, Національний музей Стокгольма має значну  колекцію шведського живопису ХУІ-ХІХ століть. Визнані шедеври цієї експозиції – „Дама під вуаллю” Олександра Росліна та „Пляски в Іванів день” Андреса Цорна. Мені, особисто, дуже сподобалася картина „Дама під вуаллю”. Перед поїздкою у Стокгольм Йоран розповідав мені про цього художника і ми знайшли його картини в Інтернеті, так що я  ознайомилася з його творчістю напередодні.

  Самі ж картини Росліна просто вражають, інколи навіть здається, що дивишся на фотографію високої якості. Також я прочитала, що художник славився вмінням малювати тканину і прикраси краще, ніж зовнішність людей, які частіше всього не були схожі на „оригінал”. Коли ми, приміром, дивилися на картину „Сім’я Еніннс”, то здавалося, що якщо дотронутися до бархатного камзолу, то відчуєш, який він м’який і гладенький. Раніше я навіть не чула про цього художника, але тепер він у числі моїх найулюбленіших.

   І, звичайно ж, мені не могла не сподобатися колекція російських ікон, написаних у строгому візантійському стилі. Я зупинялася у музеї біля кожної ікони  і пояснювала Йорану значення різних елементів, які важко „розшифрувати”, не будучи знайомим з православною вірою. Пізніше, коли в одному з залів ми бачили католицькі ікони з улесливими образами, я звертала увагу Йорана на різницю між стилями. Католицькі ікони писалися і пишуться у живописному стилі, тож, коли дивишся на таку ікону хочеться плакати, бачачи страждання або розчуленість на обличчях, зображених на іконах... У цьому і різниця між нашими іконами, бо у іконах візантійського стилю не побачиш розчуленого обличчя святої або святого, лише – глибоку духовність... І хочеться плакати не від почуття розчуленості перед красивим шедевром, а зовсім з іншого приводу...

  - Йоран, як і ти, великий цілувальник мистецтва?

- Так. З чоловіком дуже цікаво відвідувати історичні місця, бо він чудово розбирається в мистецтві та історії і може багато розповісти та пояснити. Мій чоловік не лише любить мистецтво, він спеціаліст у цих галузях, бо має дипломи археолога, мистецтвознавця та бібліотекаря.

 - А сам Стокгольм тобі подобається?

- Дуже. Такого красивого міста я у своєму житті ще не бачила. Стокгольм – це острови, вода, камінні споруди і... велика кількість емігрантів з усіх куточків світу. Принаймні, у мене склалося таке враження. Ні одного водія таксі, ні одного прибиральника  або працівника метрополітену не емігранта, я не бачила.

  У місті, перш за все, вражають споруди і, звичайно ж, море. Місцеві жителі гордяться тим, що можна зайнятися риболовлею навіть у центрі міста. І нам з Йораном доводилося бачити багато рибаків, які ловили рибу, не дивлячись на міську метушню і рух навкруги.

  Стокгольм розташований на чотирнадцяти островах і берегах протоки Норстрьом, що з’єднує озеро Меларен з затокою Балтійського моря. Вода займає майже третину території міста, і сім міських кварталів з’єднані між собою мостами. Датою заснування Стокгольма вважається 1252 рік, але столицею Швеції він став у 1523 році за волею короля Густава Васа, який звільнив країну від датчан.

  Більшість туристів починають своє знайомство з містом з Гамла Стана, що у перекладі означає „Старе місто”. Гамла Стан – це також острів, а також найстаріша частина Стокгольма, у якій знаходиться дуже багато музеїв, галерей, парків і рясніють ресторани на будь-який смак і на будь-який гаманець. До речі, за кількостю ресторанів на душу населення Стокгольм знаходиться на першому місці у Європі – їх сімсот.

  Серце Гамла Стана – Королівський палац, до якого ведуть вузькі  вулички з усіх сторін острова. І якщо на хвилинку закрити очі, то можна уявити, що ти у ХУІІ столітті, бо більша частина споруд була збудована саме тоді, коли Швеція була великою державою. Саме тут у ХІІІ столітті було зведено вежу „Три корони” і утворилося місто. Пізніше фортецю було перебудовано у замок, шпиль якого прикрашали три корони (зараз це офіційна шведська емблема) Замок згодом згорів, а на його місці у ХУІІІ столітті було зведено нинішній Королівський палац у стилі барокко.

  Відвідини Королівського палацу ми з чоловіком почали і закінчили музеєм Лівруст Каммарен, у якому знаходяться речі, які колись належали королівській сім’ї. До речі, цей музей є найстарішим у Швеції. У залах напівтемрява, яка дозволяє зануритися у середньовіччя. Інколи це навіть навіювало страх. Наприклад, коли ти переходиш із залу в зал, раптом перед тобою з темряви вимальовується вершник у залізному рицарському одязі на коні і в повній бойовій готовності...Бр-р-р...

  Було цікаво там побачити іграшки, які належали королівським дітям, їх одяг. Я бачила дуже стару „іграшку” – возик з конем, для виготовлення якої використали вовну справжнього коня. Ця іграшка мала натуральний вигляд, як справжній кінь в мініатюрі. Але ними гралися лише діти королівської родини, у дітей бідняків були зовсім інші іграшки...

   З Йораном ми зовсім випадково знайшли у місті найвужчу вуличку. Вона носить ім’я  Мартіна Тротсіга, а ширина її дев’яносто сантиметрів.

 У Стокгольмі є красива площа Кунгстрегорден, що у перекладі „Королівський сад”. Знаменита вона тим, що на ній споруджено бронзову статую „ганебного короля” Карла 12, який програв битву під Полтавою. До речі, у цьому саду колись вирощували овочі для королівського столу. 

  З історичними пам’ятками гарно поєднуються сучасні споруди. Приміром, метрополітен. Шведською мовою „метро” – це „туннелбанна” і замість звичної для нас букви „М” у Стокгольмі потрібно шукати букву „Т”.

  Коли ми з чоловіком оглядали Стокгольм, я нагадувала японську туристку, бо кругом всім захоплювалася і обов’язково все фотографувала. Навіть раз через це фотографування ледве у халепу не потрапила...

-         Як?

-               У Стокгольмі ми  гуляли біля православної церкви Марії Магдалини. Біля церкви побачили кладовище. З надгробних написів зрозуміли, що воно дуже старе. Тут був і красивий сад з квітами. Я вирішила сфотографуватися серед квітів... Та Йоран мені пояснив, що це частина кладовища, де за бажанням родичів розсипають прах покійних... Тож, моє бажання сфотографуватися різко зникло.

- Цікаво, а як у Швеції відзначають Різдво, Новий рік?

- Коли заходиш у будь-який шведський будинок ввечері 24 грудня, напередодні Різдва, відчувається свято. Кімнати прикрашені різноманітними іграшками, вишивками, статуетками, підсвічниками... На стіл обов’язково стелять різдвяну скатертину червоного кольору.

 До речі, у Швеції дуже люблять свічки. Якщо на Україні вечерю при свічках вважають чимось особливим, то тут майже кожна вечеря проходить з запаленими свічками. Щовечора у будинках та інших місцях запалюють свічки і це створює атмосферу затишку. Я помітила, що звичайне освітлення (приміром, люстру на стелі) вмикають рідко. Замість неї вмикають лампи на стінах, столиках або кутку кімнати. У нас у квартирі свічки також скрізь, і майже щовечора ми їх запалюємо.

  Різдво і Новий рік у Швеції, як і у нас, свята сімейні. Тому за столом збираються лише рідні. Святковий стіл не заставлений стравами, як у нас. Декілька страв і все. Це мені подобається, адже немає „об’їдаловки”, як ми звикли казати. І у Швеції ніхто не сидить цілий вечір за столом. Поїли і пішли або дивитися телевізор, або просто розмовляти. О 12-й в новорічну ніч привітали один одного, випили по бокалу шампанського, обмінялися подарунками, посиділи з годину і роз’їхалися по домах.

 Стосовно алкоголю. У Швеції лише одна торговельна мережа спеціалізується на продажу спиртних напоїв, у звичайному супермаркеті вони не продаються. Але й у цих магазинах спиртне у вихідні купити неможна, бо всі магазини крім супермаркетів у вихідні зачинені.

- А як стосовно солодощів?

-  У Швеції немає таких тортів, як у нас. Тут солодощі набагато „легші”, бо у них не кладуть „жирних” продуктів. Але шведи люблять „зловживати” вершками. З вершками готують овочеві запіканки, солодощі. Пироги майже завжди їдять з соусом, приміром, ванільним. А варення до чаю – і взагалі для шведів дивина. Варення їдять в основному тільки з млинцями або оладками.   

  Характерна особливість шведів – довго продукти харчування вони не зберігають. Якщо у перший день щось не з’їли, то наступного дня цю їжу викидають. Але... у кожній сім’ї по-різному. Якось мій чоловік також викинув продукти, я «прочитала» йому лекцію з приводу голодних дітей у всьому світі і після цього я не бачила їжі у відрі для сміття. Взагалі я стараюся готувати на один раз, тому викидати наступного дня нічого.

-         Чи готуєш для рідних український борщ?

-   Якось ми гостювали у батьків Йорана, і я вирішила пригостити їх борщем.  Взяла трилітрову каструлю – це була найбільша каструля в домі. Три літри не багато для такої сім’ї, але Швеція – не „країна супу”, як головної страви. Тут подають супи  майже лише в ресторанах, а вдома не варять. Але того разу борщ всі рідні з’їли з апетитом і дуже хвалили. На жаль, добавки не було. А ще я приготувала тоді соус з часнику. І всім дуже сподобалася процедура вмочування хліба в соус.

 У шведів картопля з м’ясом лося,  мов для українців борщ. М’ясо лося можна купити завжди у будь-якому супермаркеті.  А перших страв просто вони практично не готують.

- Так ти нічого українського і не подаєш до столу?

- Ти що?! Українську кухню і Йоран, і його рідні дуже люблять. А як її не любити, якщо все таке смачне?! Особливо чоловіку подобаються голубці. А свекруха в захваті від салату з вареного буряка з часником, волоськими горіхами та майонезом. Також їй до вподоби тушкована капуста. Всім  смакують і наші салати – олів’є, „шуба”. Взагалі у Швеції перевагу віддають різноманітним запіканкам у духовці та кашам. Хоча про гречану кашу тут ніхто й не чув. Мій чоловік вперше скуштував гречку, коли приготувала її я, до цього він навіть не знав про її існування.

  Йоран з задоволенням смакує нові для себе страви. Також він любить домашній хліб, який я печу. Я ж дуже люблю готувати, тому часто експериментую з новими стравами різних кухонь світу. Шведські страви у нас також на столі.

  Тут я навчилася заморожувати продукти. Це дуже зручно. Приміром, коли я печу хліб, залишаю один багет на сьогодні, а решту ріжу на шматочки і кладу у морозилку. Потім наступного дня або ще через день  виймаю його з морозилки, кладу у мікрохвильову піч і здається, що він тільки з духовки. Заморожують й м’які вироби із випічки, пироги і тому подібне, що також дуже зручно. Приміром, я печу велике деко  «Мокка-кліточками» (популярні солодощі у Швеції), ріжу на шматочки і кладу у морозилку. Прийшли неждано гості, тоді дістаю це печиво до чаю або кави. А от нашими тортиками – «Наполеон», «Празький», «Медовик» також люблю балувати рідних.

-   Чи знає твій чоловік українську чи російську мову?

-         На жаль, цих мов він не знає. Спочатку ми спілкувалися лише англійською, зараз перейшли тільки на шведську. Йоран хотів би вивчити російську мову, але не має поки що часу – він закінчував освіту і писав магістерську роботу. У ці дні також часу не вистачає займатися мовою. Але, сподіваюся, коли синочок підросте і буде розмовляти з мамою російською, тоді і чоловік приєднається до нас.

-          Марка українській або російській таки вчити будеш...

-   Обов’язково! Я б дуже хотіла, щоб син знав  мою рідну, українську, мову. Моя мама купила для нього казки українською і російською мовами. І коли він вже буде щось розуміти, читатиму йому їх.

-                Чи часто згадуєш Олександрівку?

-   Одного разу дивилася по Інтернету передачу з України. Бабуся, у якої брали інтерв’ю, говорила на діалекті, схожому на олександрівський. На очі у мене набігли сльози і стало так сумно-сумно. Йоран все зрозумів і пригорнув мене до себе.

  Звичайно, рідні місця згадую часто. Думаючи про Олександрівку, у пам’яті спливає калейдоскоп різних спогадів. Мамині ніжні руки, татусеве волосся, яке пахло бензином, бо працював він водієм... Сонечко над лісом літнього ранку... Бабусині смачні млинці, які вона нам приносила, загорнувши у тарілочці, щоб вони не схолонули поки дітки проснуться... Свічки на пасочках вночі під час пасхального богослужіння... Індійські фільми у кінотеатрі „Дружба”... Галина Юхимівна Способ – моя перша вчителька, директор школи Федір Олександрович Семенов і його цікаві уроки історії... Сусідова „дідова Володіна коза”, якою мене лякали у дитинстві, коли  я не хотіла спати... Саночки, які чомусь майже завжди  спинялися деревом у лісі... Запах книг у книжковому магазині навпроти „Універмагу”... Поїздки до бабусі на „корчму” і корзини, які плів дідусь... Веселі шкільні вечори у школі №4 і математику, яку я так не любила... І це лише маленька частинка моїх спогадів з дитинства.

   Час минає, багато рідних і знайомих вже немає з нами, але коли я дивлюся в очі мого сина, я бачу своїх рідних і любов, яка ніколи не вмирає, де б ми не знаходилися...