Від серця до серця без кордонів
29.01.2008 о 23:43
0
Вже вдруге подружжя Сіряченків — Катя та Василь з Німеччини Новий рік святкують на Україні, в Олександрівці. Гостюють вони у родині рідного брата по батькові Василя — Миколи. Так розпорядилася доля, що ні в дитинстві, ні в молодості брати майже не бачилися. Зустрілися вже, як самі жартують, коли на світ з'явилися внуки і вони стали дідами. Брати носять одне прізвище — Сіряченко. Тільки у Німеччині, де мешкає Василь, його вимовляють з наголосом на другий склад, на Україні наголос ставлять на третій склад. Та це не має для них ніякого значення. Головне, вони рідні по крові і схожі, не дивлячись на семирічну різницю у віці, мов дві краплі.
А знайшли вони один одного через декілька десятиріч завдяки своїм дружинам. Це завзята Катя все наполягала Василю розшукати меншого брата, а потім сіла і сама написала листа на адресу Олександрівського паспортного столу з проханням повідомити, чи мешкає в Олександрівці Сіряченко Микола Петрович. Цього листа з паспортного столу передали Олі — дружині Миколи і вона того ж дня відправила відповідь: «Ми є! Живі, здорові…». Вони — і Оля, і Коля вже давно подумували, як би звернутися на програму «Жди мене» та розшукати Василя.
Коли у Бонн Василю і Каті прийшов лист з Олександрівки, Василь заплакав… радість і смуток переповнював сивочолого чоловіка — стільки років прожили брати, нічого не відавши один про одного. А Катя вже набирала, вказаний у листі олександрівський номер телефону. І тоді плакали і сміялися вже всі разом. Через декілька місяців Катя з Василем приїхали в гості до Олі і Колі. А минулого літа вже Оля з Колею гостювали у Бонні. Цього разу Сірячинки-старші приїхали з Німеччини в Олександрівку з численною родиною — дві доньки, зяті, четверо внуків. Ось такою великою і дружною сім'єю — дорослі, діти, внуки (всього біля двадцяти чоловік) зустріли вони разом Новий 2008 рік. На святковому столі стояли національні українські та німецькі страви. І звичайно ж у новорічну ніч прозвучав тост за рідних людей, за їх здоров'я, за злагоду
і щастя.
А знайшли вони один одного через декілька десятиріч завдяки своїм дружинам. Це завзята Катя все наполягала Василю розшукати меншого брата, а потім сіла і сама написала листа на адресу Олександрівського паспортного столу з проханням повідомити, чи мешкає в Олександрівці Сіряченко Микола Петрович. Цього листа з паспортного столу передали Олі — дружині Миколи і вона того ж дня відправила відповідь: «Ми є! Живі, здорові…». Вони — і Оля, і Коля вже давно подумували, як би звернутися на програму «Жди мене» та розшукати Василя.
Коли у Бонн Василю і Каті прийшов лист з Олександрівки, Василь заплакав… радість і смуток переповнював сивочолого чоловіка — стільки років прожили брати, нічого не відавши один про одного. А Катя вже набирала, вказаний у листі олександрівський номер телефону. І тоді плакали і сміялися вже всі разом. Через декілька місяців Катя з Василем приїхали в гості до Олі і Колі. А минулого літа вже Оля з Колею гостювали у Бонні. Цього разу Сірячинки-старші приїхали з Німеччини в Олександрівку з численною родиною — дві доньки, зяті, четверо внуків. Ось такою великою і дружною сім'єю — дорослі, діти, внуки (всього біля двадцяти чоловік) зустріли вони разом Новий 2008 рік. На святковому столі стояли національні українські та німецькі страви. І звичайно ж у новорічну ніч прозвучав тост за рідних людей, за їх здоров'я, за злагоду
і щастя.
Знайшов в тексті помилку? Будь-ласка виділи її та натисни Ctrl+Enter
Автор публікації
| Всього комментів: 0 | |
|
| |