«Життя таке, яке ти хочеш, щоб воно було». Саме за цим принципом живе і працює наш славний земляк з Києва Василь Стежка.
18 квітня він відзначив своє 60 річчя. Приймав вітання від науковців у столиці, а справжнє святкування ювілею проходило в Олександрівці на його родинному обійсті (?) у батьківській хаті на вулиці Київській. За щедрим великим столом зібралися друзі-земляки, колишні однокласники з Києва, друзі з Мінська, Росії, Олександрівки. Піднімали тости за здоров’я і благополуччя господаря та його родини і згадували, згадували …
КОРЕНІ РОДОВОДУ
Рід по батьківській лінії Стьожок походить з Тернопільщини. Наприкінці 18 століття він оселився у Єлизаветградківці, Копанях, Топилі. Молчанові - рід по материнській лінії з’явився у цих краях (на кіровоградщині)пізніше. Доля звела батьків Василя Ананійовича - Ананія Ларіоновича та Ганну Миколаївну у 1934 році в радгоспі «Сагайдак» Устинівського району. Чоловік працював механізатором, жінка була зайнята на городніх роботах - тоді це господарство славилося високими врожаями сортових кавунів. Молоді почали жити разом. (До речі, свій шлюб офіційно вони зареєструють аж у 1959 році). У 1936 у сім’ї народився син Володя.
Згодом батька перевели на роботу у Терпівську машино-тракторну станцію. Там їх і застала Велика Вітчизняна війна. Тяжкі будні окупації, голод, холод. Великі сім’ї і Молчанових, і Стьожок з’їхалися до Ганни та Ананія. Батька на фронт не взяли через високу близорукість. Старші брати Ананія - Іван та Антон воювали. Іван загинув у перші місяці війни. Молодший брат - Прохор, як професійний військовий, партизанив у
навколишніх лісах. Допомагав партизанам і Ананій. Він вже тоді був членом Компартії.
У роки війни від рук фашистів загинула бабуся Євдокія Молчанова і похована недалеко від Знам’янки у селі Гостинному. До слова – провідував бабусину могилу вже дорослим Василь Ананійович та й своїх синів туди возив.
А в 1947 Ананій та Ганна з сином Володимиром переїжджають на нове місце проживання - у Ставидла. Чоловіка, як одного з кращих механізаторів, направляють на підтримку місцевій МТС, де він працював головним механіком. Працівником він був дійсно завзятим, а техніку знав, як свої п’ять пальців. Бувало, «послухає» мотор і вже точно знає, який клапан «клацає».
У квітні 1948 році сім’я поповнилася ще одним сином, назвали його Василем.
НА СТАВИДЛЯНСЬКИХ ПРОСТОРАХ
Зараз Василь Ананійович з ностальгією згадує своє босоноге, безтурботне дитинство, коли день перетворювався у надзвичайно цікаву вічність. Скільки нового можна було побачити і взнати на колгоспному дворі, току, у майстернях МТС, куди частенько забігав до батька, у полі, на ставку!
Яке відчуття гордості і щастя було в душі, якщо дядько Іван Бондурівський дозволяв хлопчаку потриматися за ручку плуга, коли орав город. Або коли сусідка баба Василина цілком серйозно «наймала» Василька пасти її норовисту корову Сороку, а за це кожного дня давала пляшку молока, заткнуту кукурудзяним качаном, і окраєць домашнього, такого духмяного хліба.
- У нас своєї корови не було, - згадує Василь Ананійович, - а мені так хотілося бути разом з товаришами на пасовищі… Ця Сорока завжди тікала з нього, коли наїсться, і ми, навіть гуртом, не могли її втримати.
А ще з дитинства запам’яталася йому смажена з «димком» на воді картопля у сковороді у печі, протопленою соломою, якою частувала Васю сусідка - бабуся Христя. Рідніше цієї простої сільської бабусі для нього і бути не могло, бо саме вона допомогла Ганні народити цього хлопчика. Вона була для нього і захисником, і порадником, і мудрим джерелом знань.
Та картопля, а ще печений у грубці буряк, або стушкований мамою гарбуз і тепер здаються Василю Ананійовичу найсмачнішою їжею. Навіть у порівнянні з найвишуканішими стравами, якими його частували потім під час багатьох закордонних відряджень у відомих європейських ресторанах.
А знаменитий ставидлянський рибалка, колоритна фігура - дід Мина… Його наука і зараз для Василя Ананійовича у нагоді, бо, можливо, саме від нього передалася йому жилка рибалки, яку він не полишає і у ці дні. Правда, сидить тепер з вудкою не біля ставка у Ставидлах, а на березі могучого Дніпра. Це захоплення вже стало хобі багато десятиріч. Він вважає себе «везучим» рибалкою.
Запам’ятався і надзвичайно цікавий дідусь Шевчик, який сторожував на птахофермі. Він навчив танцювати півника і страшенно гордився цим «талантом». Дідусь частенько пригощав хлопчика білим хлібом, який він вмочував у воду, а потім у цукор.
Залишився у дитячій пам’яті й дядько Іван – «директор» місцевого млину, від якого, на жаль, сьогодні залишилися лише колеса, а у жнива за сумісництвом - начальник колгоспного току. Мовчазний, діловий, гордий, людина-майстер «золоті руки». На току - гори зерна, яке возили з поля безтарками, бункер, що заповнений ним, - теплий і такий затишний… Одного разу Вася заснув у цьому бункері, а батьки та старший брат шукали
його пізно ввечері по всьому селу. Від неприємностей малого тоді врятувала все та ж бабуся Христя.
А ще у дворічному віці я заснув під невеличкою шовковицею у садку серед квітучого буркуну - медоносу його дитинства. Мати шукала синочка і плакала, дуже боялася, що вкрали його цигани, які саме у цей день проїжджали селом. Але все минулося.
- А шовковиця ця ще жива! - каже Василь Ананійович.
- Якось позаминулого року їздили з дружиною у Ставидла. Так Лєна навіть скоштувала тієї шовковиці.
Друзі ставидлянського дитинства… Найперше, це Вітя Деменко з багатодітної сім’ї загиблого фронтовика. Його сім’я дуже бідувала. До весни навіть не вистачало картоплі. Яка радість у нього була, коли після семирічки його прийняли у тодішнє ФЗО! І як сумно було нам з ним прощатися… Згодом, вже у 80-ті роки, Василю Ананійовичу вдалося розшукати друга дитинства аж на Далекому Сході у Владивостоці. Але їх листування було коротким - Вітя рано помер. На його честь Василь Ананійович назвав старшого сина.
А ще у памяті - велика сім’я Носенків. З Петром, який зараз мешкає в Олександрівці, радо Василь Ананійович зустрічається і зараз.
Ставидлянські однокласники… Юра Зайченко, син ветеринарного лікаря. Які вони з ним робили луки і стріли, шаблі з обручів від діжок! Полювали з луками на зайців, «воювали» шаблями з бур’янами, стріляли по горобцях з рогаток… Впіймали разом першого у житті коропа у зарічку. Яким же великим він здавався! У пам’яті і близнюки Люба і Ваня Черненки, Олена Тягнирядно, Іван Ґудзь, Іван Єгоров… Де ви, колишні друзі?
ОЛЕКСАНДРІВСЬКІ «УНІВЕРСИТЕТИ»
У грудні 1959 року сім’я Стежків переїхала в Олександрівку.
- Як зараз пам’ятаю, було це 5 грудня, якраз у день сталінської конституції, - згадує Василь Ананійович. - Біжу додому з відром карасів, які наловив по першольодку на ставку, а біля нашого двору вже вантажаться наші нехитрі пожитки ...
У селищі Василь відчув переміну у всьому. Друга зміна у школі, нові вчителі, відсутність друзів, замість величезного ставка - вузький Тясмин, замість карасів і коропців - малесенькі пічкури… Але зате чудова районна бібліотека з тисячами книжок. Саме в одній з них вичитає він згодом крилату фразу В. Лаціса «Хотеть, значит жить, кто ничего не хочет - тот больше не живет», і буде переписувати з записничка в записничок аж по сьогоднішній день.
Хлопець швидко обживався. Почав відвідувати спочатку краєзнавчий гурток, потім – танцювальний у Будинку піонерів, займався спортом. З’явилися перші друзі-однокласники: Віктор Сіряченко, Михайло Галицький, Вікторія Закревська, Любов Шпильова, Жанна Найко, Любов Буряк, Олександр Лобода, Анатолій Юрченко. Пізніше до класу прийшли Олексій Маслюченко, Вікторія Леонова, Людмила Кашинська, Анатолій Охріменко, Олександр Самохвал. Перші успіхи - перемога шкільної команди, капітаном якої він був, у КВК, знаменитий урок фізики, який підготовлено учнями разом з вчителем У.С.Столяровим, вдалі концерти художньої самодіяльності, спортивні змагання.
Поряд, окрім однокласників, завжди були вчителі, про яких багато і правильно сказано у книжках про Олександрівку, зокрема у «Олександрійських університетах», та старші друзі-наставники. Це - тодішній керівник танцювального колективу районного Будинку піонерів та районного Будинку культури В.Т.Халаїм, вчителі фізкультури А.О.Кришній та Ф.Г. Ткаченко, вчитель музики та співів В.П. Кулик і знаменитий, на жаль, покійний, М. М. Шишка (Кода, як любили називати його друзі) та два старші товариші по спорту І. Г. Кубряченко (Керя) та М. Т. Загинаймо (Македон).
З охотою Василь працював на літніх канікулах після 8, 9, 10 класів. Запам’яталася мудра порада батька «Тільки не в заготзерно і не на цегляний завод - працювати лопатою і носити цеглу ти вже вмієш. Навчайся справжній справі». Влаштувався після 8 класу учнем електрика в Олександрівське АТП №10042. Повертався додому з гордістю та щастям на душі, знав, що матуся пригостить смачним борщем, а тато обов’язково похвалить. Після 9 і 10 класів працював фізруком у літньому піонерському таборі. А весь 11-й клас - керівником танцювального колективу у Будинку піонерів. Тож до закінчення школи мав власно зароблені гроші на випускний костюм та один рік трудового стажу.
Останній дзвінок у школі… Вони, вісімнадцятирічні випускники, приодягнені, святкові, серйозні і трішки пригнічені, ніби щось втратили, або осиротіли… Попереду - випускні іспити, прощальний вечір у школі і, як тоді говорили, широка дорога у світле майбутнє…
СТОЛИЧНІ ДОРОГИ
Медалісти, у складі яких був і Василь Стежка (з часом при переоформленні різних документів прізвище Стьожка деформувалося у Стежку), складали у медінститут тоді лише один іспит з хімії. «45 хвилин «екзекуції», мокра сорочка від напруги і я студент Київського медінституту» - так він охарактеризує потім одержання звання студента. І з вдячністю згадував прекрасного педагога, надзвичайно інтелігентну і освічену людину, вчительку з хімії Л. А. Давиденко, яка прищепила йому любов до хімії. А мама від радості плакала і танцювала з його телеграмою з Києва по всій Київській.
І знову переміна у всьому. Величезна кількість студентів, гуртожиток з поки що невідомими однокурсниками у кімнаті, вода із крану, студентська їдальня. Поряд з відомими хімією і фізикою, важкі і невідомі - анатомія, латинська мова, медичні дисципліни. Олександрівські домашні червонобокі яблука, які тамують відчуття голоду у довгій черзі при реєстрації «у студентство», роблять свою справу - з’являються перші друзі: Станіслав Сердечний (нині покійний), із Київщини, Валентина Приліпко із Городища (тепер доктор медичних наук, професор), Валентина Маляренко з Миколаївщини та Танюша Цуканова з Кіровограда. З ними він був разом всі шість років студентського життя і залишається до сьогодні. Він - комсорг курсу, займався спортом, художньою самодіяльністю.
У 1968 році вже впевнений у собі 20-річний студент і перша поїздка за кордон у складі радянських самодіяльних артистів до Данії. Важкі концерти по 2-3 щоденно протягом 22 днів.
Наступного року Василь - учасник декади української літератури і мистецтва в Росії. Волгоград, Саратов, Москва. Концерти, зустрічі, особисте знайомство з А. Солов’яненком. А. Мокренком, П. Вірським, дружба з М. Водяним. По поверненню потрібно наздоганяти навчання. Ввечері концерти, вночі книжки, вдень - інститут…
У 1970 році почав займатися науковою роботою у студентському гуртку при кафедрі епідеміології під керівництвом тоді доцента, а тепер професора М.М. Колеснікова та нині покійного професора І. М. Моргунова. Перша професійна поїздка за кордон - у братню Болгарію для знайомства з організацією медичного обслуговування населення.
У 1971 році після 30-денних військових зборів, здачі іспиту з «воєнки», прийняття «Присяги» і стрільб з бойової зброї отримав перше військове звання. Василь виконав студентську наукову роботу, яка була визнана кращою на факультеті. Черговий концерт у Москві у Колонному залі Будинку Профспілок. Знайомство з молодими В. Івасюком, С. Ротару, В. Зінкевичем і Н. Яремчуком…
На останньому році студентського життя він зрозумів, що має надійну наукову сім’ю, - колектив кафедри, якому не байдуже життя талановитого студента з провінції. Отримав пропозицію залишитися на наукову роботу від завідуючого - професора І.М. Моргунова. А потім від декана факультету - професора Е. Г. Гончарука та від ректора
медінституту - професора С. С. Лаврика. У ті часи зробити їм це було нелегко: прописка, житло, вакантна посада. Потрібно було думати, радитися з батьками. Але для себе він вже все вирішив - він залишиться у Києві. Неймовірно, але уже через рік отримав квартиру. Це - заслуга його старших товаришів, впевнений він.
РОБОТА, СІМ’Я, ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Почалися наступні 36 років уже професійного медичного наукового життя. Для Василя Стежки - надзвичайно важливого і відповідального, інколи дуже важкого, але, за його словами, цікавого. Саме в ньому багато разів з’являлося відчуття гордості і щастя на душі… Він любить свою професію, свою роботу. Любить свою Батьківщину і маленьку батьківщину - Олександрівку. Любить людей і, особливо, однокласників і друзів.
У перші дні знайомства з своєю майбутньою дружиною - тендітною, симпатичною Оленою відразу відчув, що вона - його доля. Тому не був багатослівним. Запропонував одружитися і поставив три умови: вона повинна народити йому дітей, вони, можливо, будуть ходити у латках, але діти від цього не повинні страждати і основне – вони не повинні брати хабарів і спати спокійно. Життя подарувало йому трьох прекрасних дітей - Оксану, Віктора і Олександра. Донька має прекрасну сімю, у якій підростає онук, блакитноокий блондин (весь у дідуся), 10-річний Максим. Віктор займається розробкою комп’ютерних технологій, керує власною фірмою. Саша закінчив Національний авіаційний Університет,продовжує навчання у магістратурі, має справу з менеджментом. Дружина працює завідуючою відділенням радіології у Київській обласній лікарні. Вона – надійний, вірний і терплячий друг по життю, хороша мама, прекрасний лікар.
Як же не згадати про те, що саме Василь Ананійович Стежка стояв біля джерел створення громадської організації «Земляцтво Олександрівщини». Це він разом з нині покійним Анатолієм Шаланським та Оленою Матвійчук (Лозова) успішно втілили свій задум, а Василь Ананійович успішно керував земляцтвом шість років. За той час зроблено багато добрих і суспільно важливих та корисних справ. Має і понині вірних друзів-земляків: Людмилу та Сергія Луньових, Ніну та Леоніда Василенків, Анатолія та Ірину Саліїв, Аллу та Леоніда Кузьменків, Олену та Віталія Матвійчуків, Катерину та Володимира Кобзарів, Наталію та Володимира Островських, Вячеслава Пилипенка, Анатолія Вдовенка, Івана Шпильового, Юрія Зелінського, Анатолія Закревського, Володимира Добровольського, Тетяну Шелест, Вікторію Закревську, Любов і Тетяну Плющенко, Віру Гуртову, Надію Новицьку, Ірину Рябоху та багато, багато інших.
Під час нашої розмови Василь Ананійович сказав:
«Я люблю людей і, особливо, однокласників і друзів. Окремо хотів би відзначити декількох з них: Охріменко Анатолій, прийшов до 9-го класу з Верещак. Закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування. Кандидат технічних наук, заслужений винахідник України. Має біля 100 наукових праць та 70 винаходів, які захищені авторськими свідоцтвами та патентами СРСР та України. Проживає і працює у Києві. Людина, безсумнівно, талановита і ерудована. Ми часто спілкуємося з ним з самих різних, інколи несподіваних проблем. Його характеризують: аналітичний склад мислення, здатність генерувати ідеї, аналізувати складну ситуацію та приймати адекватні рішення. У свій час розробив для Олександрівського району бізнес-плани перспективного розвитку тваринництва на основі безвідходних технологій, місцевої переробної промисловості сільськогосподарської продукції, вирощування сортових яблук. Оношенко Юрій, прийшов до 9-го класу з Несваткового. Працює вчителем у Знам'янській школі-інтернаті для дітей з фізичними вадами розвитку. Там же працює і мій старший наставник А.О.Кришній.
До цього часу Юрась не забув своє дитяче захоплення – демонстрацію фокусів. З ними виступав на шкільних вечорах, концертах художньої самодіяльності. Виступив і на 40-річчі нашого випуску. Врівноважена, життєво мудра людина, цікавий співрозмовник. Окрема розмова про Юрія Безсмолова та Олексія Маслюченка.
Обидва проживають у Києві. Правда, з’явилися в ньому трохи пізніше, ніж я. Наша зустріч у Києві перетворилася у багаторічне дружнє спілкування. Разом відпочивали, рибалили, проводили відпустки. Юрій дуже багато допоміг мені у створенні різних вкрай необхідних пристроїв і установок, які використовувалися потім в експериментальних дослідженнях і під час операцій на тваринах, та розробив ряд математичних програм для автоматизованої обробки і аналізу результатів. Навіть, коли мені потрібно було трохи заробити грошей для друкування дисертації на плодово-овочевій базі у якості вантажника, склав мені компанію. Олексій – почесний батько мого старшого сина Віктора. Ми звикли разом вирішувати проблеми, якщо вони виникають у наших сім’ях. Обидва бажані гості у нашому домі.
Не можу не згадати і про хрещену матір мого молодшого сина Сашка – землячку Наталю Тоцьку (Криворучко), хоча вона і не однокласниця. Красива, молода жінка, проживає у Києві. Має хорошу сім’ю, не по роках мудрого чоловіка Віктора, двох синів – Юлія та Андрія. Часто зустрічаємося сім’ями і в Києві, і в Олександрівці. Щирі, відверті взаємини. Я всіх їх люблю. Це – друзі. Це – люди мого життя. Користуючись нагодою, від імені своєї сім’ї хочу щиро подякувати всіх наших друзів та керівників району і області за вітання з приводу мого ювілею”.
Він зробив своє життя таким, як хотів. І за це його поважають і у Києві, і у Олександрівці.
Галина Шевченко.
Фото з сімейного альбому Стежків. |
