Восени хочеться носити теплий одяг, пити гарячу каву, палити тонкі сигарети ввечері, сидіти на вікні, загорнувшись в теплу ковдру і лічити уявні зорі на київському небі, дивитись сльозливі фільми, слухати ліричну музику, читати сумні книжки, писати... про вигадане, неодмінно вигадане щастя.

Восени хочеться віддавати тепло своїх почуттів різнобарвній безмежності тих, чиє життя не входить в розуміння МОГО.

Восени хочеться дарувати свою любов з надією, що вона відіб’ється в прозорому дзеркалі ЙОГО (ЇЇ) душі, і повернеться гарячим згустком світлої енергії в моє серце.

Восени хочеться бути котом. Мирно лежати на зігрітому сонцем підвіконні, і в перервах між сном і поїданням якогось віскасу, вилизувати свою блискучу шерсть.

Можливо тільки мені...

Осінь засипала все навколо горами м’якого, запашного і такого теплого листу. У нього дивна заворожуюча енергетика.

Двірник щоранку з прокльоном зметає його з пішохідних доріжок, чекаючи коли вже закінчиться цей довбаний листо-пад. Закохане дівча збирає чарівні жовтогарячі промені сонячного світла з землі, складаючи в букет, який буде берегти всю зиму як спогад про їхнє перше побачення. А потім неодмінно викине, замінивши на подаровані НИМ (чи то вже ІНШИМ) підсніжники.

Школяр ідучи додому з уроків, загрібає його ногами, створюючи враження морського припливу там, де рівень суші над морем досягає свого максимуму. Старенька бабуся читаючи булгаківське “Собаче серце”, піднімає маленький кленовий лист і кладе замість закладки - він так і лишиться самотньо лежати десь між жовтих сторінок.

Але найщиріше до нього ставляться діти, так наче відчувають якусь неймовірну спорідненість ще дитячої душі з духом безмежної осені, ніби бачать те, чого не вміємо бачити ми. Відучились. Втратили знання незримого.

Вони збирають його і підкидають вверх до неба, стоячи під листо-падом, наче під цукерковим дощем, щасливо ґелґочуть, збираючи його в величезні оберемки-букети, плетуть вінки, лежать у ньому, мов боже-вільні, вдаючи, що плавають серед жовтих озерець сонця, розкиданих по парку. Їхня осінь, що звучить дзвінким сміхом, залишає у тисячах сімейних фотоальбомів щирі посмішки радості. Їхня осінь пахне щастям...

І я запитую у себе: коли для мене щастя почало коштувати так дорого?

В який момент кожен з нас починає вимірювати його в гривнях чи євро, квартирах чи автівках, успіхах чи невдачах???

Коли щастя перестає бути золотим листком перетворюючись на золоту блискучу монету? Коли вигадати його стає легше ніж відчути? І чому ми відпускаємо приручену в дитинстві синицю і усе своє життя шукаємо примарного журавля в безмежному небі?

І чого в душі разом з вигадкою живе відчуття приреченості? А осінь залишає в тисячах фотоальбомів широку посмішу і сумний бездонний погляд...

Чому я не вірю більше в казки, а за щастя плачу ціною власних сліз?

Чому так важко зважитися на боже-вільний вчинок: лягти серед опалого листу і вдавати, що пливеш по ньому в країну, де немає сліз і проблем, болю і страху, де щастя коштує лише кілька жовтогарячих листків, які можна підняти з землі і підкинути в небо...